Війна в Україні зруйнувала не лише стару геополітику, а й стару медіасистему.

Те, що колись здавалося міцною інформаційною вертикаллю — телевізійні новини, офіційні заяви, великі редакції — розсипалося за лічені місяці. Ми опинилися в ситуації, коли ніхто вже не може дозволити собі розкіш вірити просто “екрану”.

Українці швидко перейшли в режим прямої довіри — коли віриш не джерелу, а людині.

Ти довіряєш не тому, хто “має слово”, а тому, кого знаєш особисто: колезі на фронті, волонтерці, що кожен день показує роботу руками, айтівцю, який на вихідних ремонтує дрони. Відновився догутенбергівський формат комунікації — людина до людини, без посередників і офіційних тональностей.

Традиційні медіа довго грали роль наглядачів за реальністю.

Але війна зробила цей тип посередництва неактуальним. Реальність тепер транслюється напряму, у форматі, де кожен учасник стає медіа — із власним полем довіри, власною аудиторією і власною відповідальністю.

У цьому — головний профіт війни для українського інформаційного простору.

Бо те, що виглядало як катастрофа — падіння впливу телеканалів, розмивання аудиторій, кінець “єдиних голосів” — насправді стало етичним очищенням поля комунікації.

Ми вийшли з епохи трансляцій і увійшли в епоху резонансів.

Це прискорило народження нового етапу — PR 2.0. Коли PR це вже не прес-релізи та івенти, а інжиніринг уваги.

Тепер не потрібно платити медіа за те, щоб тебе “почути”.

Достатньо створити власний простір — сайт, блог, сторінку компанії — і працювати з довірою напряму.

PR перестає бути індустрією маніпуляцій і перетворюється на інженерію довіри.

Війна зробила неможливим жити в режимі “ефіру”.

Вона змусила нас повернутися до головного — до голосу, який ти знаєш.

І саме цей голос, людський, неформатований, і є новою журналістикою, новою культурою, новим PR.

Україна не просто обороняє інформаційний фронт.

Вона створює майбутнє, в якому довіра стає єдиною валютою комунікації.